Бардове кохання

Бардове кохання

Кохання не має зморшок. Воно не старіє. Можна відчути його народження. Можна констатувати його смерть. Але не можна сказати, що воно вийшло на пенсію. Кохання завжди молоде. Навіть у старому тілі воно будить пристрасть. Лиш тільки хай не живиться воно сумом минулого. Інакше він може затьмарити свідомість, а потім – спопелити тіло. Якби ж воно було шляхом до самоусвідомлення…

Дійові особи:

Бард – літній вуличний музикант.

Юлія – молода дівчина.

Орест – юнак.

Огляд І. Музики занечищення помилкове.

Погляд І.

Кімната квартири. Меблів мало: лише диван, стіл, стілець та широке крісло, – виглядають старими. Біля стола валяються розкидані світлини рок-гуртів. Старі пожовклі шпалери. З підлоги здіймаються гори книжок. На них стоять з десяток дбайливо доглянутих вазонів. Над ними почеплено декілька годинників, стрілки яких зупинилися і показують різний час. В кріслі сидить Бард, біля нього – гітара з однією цілою струною, інші – порвані.

Бард: Тепер життя своє оглянути я можу поглядом одним. Переповнилось воно нікчемністю. Колись я відганяв від свого серця думки такі. Тепер нарешті згоден: боявся, не зважився сказати головне. Я втратив долею дарований шанс уберегти моє кохання цілим, нерозбитим. Удруге втратив. Розбив удруге. Спогади минулих днів – щасливих, швидкоплинних – лишилися в мені снами, мріями, казками…

Він заплющив очі і продовжував стиха шепотіти.

– Якби ж ми споглядали себе у молодості з боку, на висоті прожитого життя! Якби ми народжувалися із досвідом до нас померлих! Якби на перший день народження нам дарували суцільне, всеохопне істинне знання! Якби!.. Тоді б ми гіркоту помилок своїх не куштували. Тоді б розпач не глядів нашими очима. Тоді б…

Він взяв гітару. Однієї струни йому було достатньо, щоб зіграти мелодію. Він заплакав і посміхнувся.

– Була ти поруч завжди зі мною, моя гітаро! Так вже сталося на жаль: єдина ти вела розмову щиру про свободу від людей з моєю душею; єдина ти для світу перекладала її мову: мелодія твоя, її вірші – пісня життя мого. Нехай же не зіграє ніхто на струнах твоїх.

Рве останню струну. Витягує їх і сплітає найдовші шматки. Прикріплює сплетене до виступу на стіні.

Бере склянку води. Поливає вазони.

– Коріння, стебла і листки повняться життям, бо їх призначення є безсумнівне. Вони такі ще молоді. Хоч головне – їх самопевність у бажання утілити мету Природи.

Підходить до книжок.

– У книжках я так і не відкрив джерела мудрості, із них я зайве пив, лише вагання пив, а в них топив натомість час свій цінний, призначений для дій, а не безплідних мрій. Думку ж сполучити їх я віднайшов занадто пізно.

Підпалює книжки. Полум’я пожирає обкладинки і сторінки, переходить на шпалери. Бард стає на стілець, просовує голову у зашморг зі струн. Кидає погляд на книги. Листя рослин починає в’янути.

– Упевнене життя мусять жити!

Вихоплює із вогню вазони, обпікаючи руки. Виносить на балкон. Входить назад, щільно зачиняє двері. Кімната наповнюється димом. Годинники із нерухомими стрілками починають горіти.

– Я занадто міркував чужими мірками, вони – занадто мірялися мірками. Спопелить нехай вогонь мене й книжки.

Один із годинників відновлює лік часу. У двері хтось сильно гупає. Бард невпевнено із декількох спроб збиває ногою під собою стілець. Повисає у повітрі на струнах гітари…

Огляд ІІ. Музики відлуння вчорашнє.

Погляд І

Орест і Юлія розмовляють по телефону.

Орест: До того, як зустрів тебе, моє життя було інакшим. Цікавився політикою я, націоналізмом і вуличними бійками, нічним терором проти капіталістів. Це все забув я. Тепер змінилося усе до непізнаваності. Головне для мене – ти.

Юлія: Яке ж тобі більше до вподоби?

Орест: Минуле існувати може тільки із тобою. Найкращі спогади мої про тебе. Про те, як познайомилися, як ходили на перше побачення, як обіймав тебе… Я вдруге народивсь від твого поцілунку.

Юлія: О, мені приємно.

Орест: Твої слова не ніжні.

Юлія: Від твоїх залицянь у мене паморочиться голова. Але я тебе ще мало знаю…

Орест мовчав. Чулося тільки дихання.

Орест згодом:  Гаразд. Зустріньмося на вихідних. Погуляємо. Насолодимося лагідним теплом липневого вечора…

Юлія: Я так далеко не планую. Зателефонуй мені в суботу по 11 годині. Раніше не варто, я може ще бути відпочивати.

Орест: Як скажеш, моя кохана.

Юлія: Щасти.

Орест: Я сумуватиму..

Юлія: Добраніч.

Орест: Я хотів сказати…

Юлія: О, я маю йти вже. Бувай.

Орест: Так-так, добраніч.

Погляд ІІ.

Київська вулиця. Надвечір’я. Бард супроводжує спів грою на гітарі.

Бард: Спогадом втраченого кохання

            Молодість моя занечищена,

            Та життя сповнене бажання,

            Жаги пристрасті не полишена.

            Щира пісня світом лине,

            Здіймає бурі прикрого жалю.

            Не сумуй моя дівчина,

            Певна будь, тебе люблю…

Перехожі кидають на Барда стомлені погляди. Орест зневажливо перебиває Барда.

Орест: Барде, зганяєш сум на перехожих, як вітер хмари дощові.  Твоя пісня – свідок безпорадності.

Бард: Душі моєї вірш, мелодія гітари – все це пісня життя мого.

Орест: Лиш у світлинах лишилося життя твоє. Та ти так і не втямив: вона якраз і не сумує, твоя любов колишня! Вона не викинула своє щастя у смітник мрій, як ти. Світом лине її посмішка щаслива. І не ти її причина.

Бард: Так, я – мрійник. Моє кохання чисте, як сльоза, захопилося її карими очима, ніжним голосом, ходою… Та можливо воно було більш важливим для мене, ніж стосунки з дівчиною ніжні. Кохання було для мене джерелом наснаги, душа ж моя співала.

Орест: Тепер твоє кохання справді плаче, вмивається сльозами, нехай і чистими.

Бард мовчить і стиха перебирає струни. Оресту стає його жаль.

Орест: Хоч сивина, морщини гонять у минуле твою красу, ти ж іще живий. В тобі горить іскра!

Бард: Я вже старий.

Орест: Не виправдовуйся.

Бард: Я бідний.

Орест: Тому, за чим сумуєш ти, недолік цей недоліком не є. Не перешкода це. І ніколи такою не була.

Бард: Молодість не повернеш.

Орест: Кохання – вічний прояв безсмертного духу, молодість тлінна, як і тлінне тіло.

Бард: Можливо…

Орест: Куплю я запис твоїх пісень. Подумай про мої слова. Покинь співати таких пісень. Шукай, та не проґав.

Бард: Щасти тобі, юначе. Кохання віднайти – випадок можливий із мільйона…

Бард продовжує співати. Орест ідучи вулицею, викидає куплений диск у смітник.

Огляд ІІІ. Музики злива пристрасна.

Погляд І.

Київська вулиця. Надвечір’я. Бард споглядає захід сонця.

Бард: Невже заходить сонце мого кохання за обрій невідворотного страждання? Невже для нього не наступить ранок, змінивши не проглядну ночі темінь світлом вогника надії? Хоч на п’ять хвилин хотів би я відчути, як вогонь кохання б обігрів мою заледенілу душу!

Сонячне проміння, продираючись крізь густе листя дерев, лоскоче Барда. Він мружиться, але дивиться на сонце.

Вулицею іде Юлія. Вона рівняється із Бардом, затуляє йому сонце. Бард дивиться на неї зачаровано, їх очі зустрілися. Юлія зупинилася і посміхнулася. Бард хотів промовити слово, та не зміг. Юлія ще раз посміхнулася і пішла вулицею вниз.

Бард зачаровано дивився їй услід. Він протягнув руку, коли Юлія зникла за будинком.

Погляд ІІ.

 Та ж вулиця. Бард сидить на розкладному стільчикові. Гітара стоїть поряд. Бард дивиться собі під ноги, підперши підборіддя рукою.

Бард: Де нині йде вона, чи йде до мене, кому дарує свою посмішку ласкаву, до кого промовляє слово? Чому не зупинив її тоді, нічого не сказав, лиш зачаровано мовчав?.. Віддав би все за посмішку її і погляд чарівний! Подаруй же їх мені, юна незнайомко!

Бард глянув на небесну блакить, чисту від хмар. Сонце його сліпило, він мружився і посміхався.

Хтось його запитав: Чому не співаєте?

Бард ще був засліплений сонцем і не бачив хто його питав.

Бард: Дививсь на сонце. Воно лагідне до тих, хто не дивитися на нього, і жорстоке до нахаб, що його споглядають.

Хтось: Що ти вмієш робити?

Бард нарешті вже міг розгледіти запитувача.

Бард: Я бачив тебе нещодавно.

Юлія всміхнулася.

Бард: Загадай будь-який іменник. Я вмію на ходу складати вірші.

Юля: Іменник, іменник… Мм… Хмари. Мені вони подобаються.

Бард:    Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить...

sp;  О милий друже, — знов недуже —

sp;  О любий брате, — розіп'яте —

sp;  Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.1

Юлія: Нехай блакитні очі.

Бард:   Була пора – знавав і я 
             Літа веселі, парубочі;
             Була пора – любив і я 
             Дивитися в блакитні очі.

             Була пора – не раз і я 
             Без сну один проводив ночі,
             Не раз слізьми вмивавсь і я!
             Через пісні оті дівочі.

             Була пора, і в мене кров,
             Мов хвиля в морі, бушувала,
             Була пора – я знав любов,
             Була пора – й мене кохали!..2

Юлії подобалися більше самі вірші, ніж вміння Барда їх підбирати. Вона слухала із зачудуванням.

Юлія: А про весну?

Бард:   Яка ти хороша! Як гожая весна!
              Як квітка чудесна, як зірка небесна!
              Як місячний промінь, як Божеє сонце!
              Заглянь в мою душу, що повна тобою;
              Ти світ мені цілий скрасила собою.
              Тебе ж я кохаю незмірно, безмірно! 3

Вони спілкувались до вечора.

 Погляд ІІІ.

Орест та Юлія розмовляють по телефону.

Орест: Привіт, Ю. Голосу твого не чув давно, а ще більше хочу я побачити тебе – твою красиву посмішку. За нею я сумую дуже.

Юлія: Привіт, О. Так справді, давно ми бачились.

Орест: Тепло липневих вечорів люблю я сильно. Пройдемось біля озера?

Юлія: Ні, я буду зайнята.

Запанувала мить мовчанки.

Орест: Ти ж казала…

Юлія перебиває: Вирішила інакше. Я так хочу.

Орест: Ну, гаразд. Смішного я нікчему бачив нещодавно. Співав пісні він про якусь свою любов минулу. Такий він, знаєш, літній, з волоссям сивим і гітарою в руках. Він бува частенько на Узвозі. Цікавий, але дурний старий.

Юлія скидає дзвінок.

Орест: Ти мене чуєш? Що за зв’язок?!

Набирає знову номер Юлії.

Юлія: Я не хочу з тобою говорити.

Вимикає телефон. Орест не може додзвонитися.

Орест: Невже вона приховує від мене щось? Мені здалося так принаймні…

 Огляд ІV. Музики закінчення раптове

Погляд І.

Парк над Дніпром. На лавці сидять Бард та Юлія.

Юлія: Сповнила радість і цікавість моє знайомство з Вами.

Бард: Молодості моєї нагадуєш ти кохання. Зігріваєш мене, Юліє, своєю посмішкою. Її чарівність мене вразила одразу. Собі й подумати не смів ще добу тому, що я таку, як ти, зустріну.

Юлія зашарілась, опустила очі додолу. Потім підняла і сказала:

Юлія: Я б хотіла співати Ваших пісень!

Юлія і Бард співають разом:    Здолати може щире кохання

        Всі перешкоди земні.

        Прислухайся до свого бажання –

        Відкинь думки сумні.

 Погляд ІІ.

Парком проходить Орест і помічає Барда та Юлію.

Бард дарує Юлії квітку. Вона посміхається і нюхає.

Бард: Коли затулила мені сонце, ти сяяла для мене яскравіш за нього. Моє ти сонце! Втілення моїх мрій. Я думав вони ніколи не здійсняться. Тебе кохаю!

Юлія: Мені незвично, але приємно. Це дуже романтично! Троянда ця так пахне п’янко..

Орест підходить ближче.

Орест: Впізнаю цього нікчему! Вона від нього квітку прийняла?! Нестерпний біль мене

проймає. Цього я не пробачу! Задалеко він зайшов.

Орест підбігає до лавки. Кидається з розгону на Барда. Починається бійка. Бард вдало захищається.

Юлія: Досить! Досить!

Орест здолав старого Барда. На крик Юлії він піднявся.

Орест: Нащо любов мою ти проміняла? На морщини цього невдахи?! Я жив для нас. Розбила серце ти моє, зрадлива шльондро!

Бард, привставши: Не говори про ангела так! Я зважився на крок, виправив тепер помилку свою колишню, що поступово вбивала життя моє. Воно одне і жити хочу я щасливо. Тоді і смерть моя солодша буде.

Орест: Педофіле, мовчи! Моя тобі порада про іскри кохання пошук не стосувалася Її! Чи ти подумав, що віку прірва долатись може твоїх дурманом поетичним?

Бард: Знайдене не хочу я втрачати.

Орест: Кохання лиш бува взаємним. А молодості старість не пара! – До Юлії - Ю, цікавість твоя переросла в захоплення?

Юлія: Так.

Орест: Чи ж стало воно пристрастю?

Юлія хитнула головою і опустила її.

Орест: Свідома переконаність в коханні присутньою тут бути не могла. Не сумуй, старий. Тобі подарувати молодість удруге ніхто не в змозі. Прощавай.

Орест бере Юлію за руку і йде геть. Вона покірно пішла за ним. Бард стомлено хрипить. Він протягує їй услід свою руку. Сонце зайшло за хмари.

Огляд V. Музики порятунок чеснотливий

Погляд І.

По вулиці ідуть Орест та Юлія.

Орест: Не скоро, Ю, вибачити зможу я тобі цю витівку жахливу і смішну!

Юлія: О, моє серце битися частіше стало від пісень старого Барда. Мелодія мене пройняла суцільно. Із часом опиратися я не могла.

Орест: Я б сприйняв все це спокійно, якби знав – тобі наркотики підсунули чи алкоголь…

Юлія: П’янкі були його слова, залицяння і троянда…

Орест: Замовкни. Як можу, Ю, тепер довіритись тобі?

Юлія: Пробач мені. Пробач.

Орест мовчить.

Юлія: Поглянь на мене, О. Я все зрозуміла. Засвоїла урок.

Орест: Та невже?

Юлія: Його пісні давно вже вийшли з моди. Вони відстій.4

Орест: Це правда.

 Погляд ІІ.

Те саме.

Орест: У розмові телефонній впізнала ти того старого у моїх кепкуваннях?

Юлія: Так. Як згадаю, смішно. Як я так могла?!

Орест кривиться.

Орест: Він нещасний чоловік. Мені його шкода.

Юлія: А мені – ні.

Орест: Ще б пак.

Орест глянув на небо. Воно було у чорних хмарах. Насувався дощ. Гроза розрізала небо навпіл. За мить прокотився грім.

Орест: Зла Бардові я не хотів. Тією вулицею, де грав раніше він, ходив я декілька разів. Але там не стрічав його. Він десь пропав.

Юлія підняла очі і побачила, як чоловік виносить на балкон вазони. Він поспіхом, але з обережністю, вибігав з кімнати, і щодуху мчав назад. З кімнати йшов густий білий дим.

Юлія: Глянь туди, там чоловік!

Орест: Ущент його квартиру заповнив дим!

Юлія: Придивись: чи ж часом це не Бард старий?

Орест: Це він!

Юлія: Для чого він щільно двері зачинив?

Орест: Невже життя позбутись хоче?!

Погляд ІІІ.

Орест і Юлія піднімаються до квартири Барда. З під дверей проступає дим. Орест пробує відчинити двері. Вони зачинені.

Орест: Ю, біжи униз. Виклич пожежників, поклич людей на допомогу.

Юлія збігає вниз. Орест намагається вибити двері. Врешті-решт йому це вдається. Він вбігає до квартири. Нічого не видно – заважає дим. Орест продирається крізь хащі їдкого диму, бачить повислого на стіні Барда. Зняти зашморг із струн йому не вдається. Він піднімає тіло і тримає його.

Орест: Старий, тримайся.

Бард хрипить: Відпусти, пусти-и…

Металевий зашморг в’ївся Бардові у шию, тіло почало кровоточити. Орестові почала паморочитися голова.

Орест прошепотів: Допоможіть.

За декілька хвилин у кімнату вбігає декілька чоловік. Вони допомагають. Виносять Барда та Ореста на вулицю. Лікарі оглядають їх, кладуть в машину швидкої допомоги і від’їжджають.

Погляд ІV.

Орест і Юлія сидять на лавці поряд із Бардом на алеї біля лікарні.

Бард: Тепер нарешті зрозумів. Кохання моє – пісня, музика. Мій шлях – самотність. В неба далечінь, не на людей, спрямований мій погляд. Не про втрачене тепер співатиму, а про незнайдене іще. Легким вітерцем мене обвіяв спокій. Смерть же прийде до мене не з косою, а з сопілкою. Життя моє мені вже не належить. Воно тепер для всіх і ні для кого, для померлих і ненароджених. Тепер я розчинився у Всесвіті.

До Юлії: Ти подарувала мені щастя мить. Лід душі моєї скрес навіки. А сум душі за втраченим коханням – відлуння молодості жвавої, голос її невороття. Усе робити своєчасно треба, для цього світ прийняти в себе і йому себе віддати необхідно; знайти в собі призначення, за покликом його під прапором жаги і волі прокладати шлях крізь світ тернистого лукавства, незнання й емоцій примітивних. Нестиму ж я відтак мелодію і слово про шляху правильного пошук необхідний. Щоб тим, хто, помилку вчинивши дрібну, прояснитися могла висновків відсутність жахлива небезпека й подальший плин річкою життя без весел рятівної мудрості.

До Ореста: Тобі я вдячний.

До Юлії: Бережи його.

Орест: І я тобі. Ти на роздуми наштовхнув мене, що любов повинна межі мати, бо почуття – її осердя – завести може розум у пустелю померлої від спраги дій сродної праці. Кохання ж мармуровий фундамент не дає людину переоцінити, засліпитись нею; кохання нагадує розумові про причини вічного зв’язку між закоханими, але ставить межі почуттям. Топіро ж повернуся я до справ своїх революційних.

Юлія: Буду. Дякую. І ще – на подібні чари більш я не спокушусь.

Вона кокетливо всміхнулась.

Бард: Жаль, бібліотека вся згоріла.

Орест: Книг вже не повернеш. Хоча тепер вони вам не потрібні. Ви знайшли себе нарешті. Ліпше пізніше, знаєте самі…

Бард із жалем в голосі і на обличчі: …й рослини певно теж зів’яли. А заради них – життя заради – варто жити! Самогубству – найогиднішій смерті помічниці – дарувати треба посмішку.

Юлія: Я поливала твої вазони. Вони тобі зрадіють, Барде.

-------------------------

Використано вірші:

1. – Тичина П.

2. – Кониський О.

3.  -  Пчілка О.

4. –   Останні два слова колись справді були сказані.

17.06.09 р. /20-00